Показаны сообщения с ярлыком переклади з німецької. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком переклади з німецької. Показать все сообщения
Франц Шуберт
Найскромніший і в той самий час найсерйозніший серед усіх, той, хто людство разом із невичерпним багатством, ощасливлений, він задовольняється яблуком та прецлем на сніданок, чашкою кави із парою сухих булочок на вечерю. Друзі допомагають в тому, в чому можуть. Часто він підкрадається до своєї мачухи. «Тепер, пані мамо, дозвольте мені трохи поспостерігати, можливо знайду в Ваших панчохах пару двадцяток, які зможете мені дарувати, аби я міг сьогодні гарно провести післяобідні години». Доходи від випадкових концертів мають покрити зобов’язання. Оскільки питання будуть адресовані Бетховену, який в могилі, Шуберт доводить його честь. Ленан та Раймонд, залишаючись непоміченим, він крокує до знаних людей Відня, до вільно розташованої сторони гробу. Після поховання він зустрічається з Морісом фон Швіндом, з декількома друзями в готелі, який є частиною замку. Там він раптово підіймає келишок: «За того, кого ми зараз поховали, а за другим келихом він каже: «І за того, хто буде тут наступним». І кинув келихом в стіну. Скоро після того він починає хворіти, залишаючись при своїх думках та розумі. І якось інакше звучать ці пісні, цей романс, який наспівав їм інакше. Наспіви, що в дивному куті творіння, приходять, щоб дарувати світло, це було так, наче бути у виборі кладовища. Їх не розуміють, та Шуберт суперечить у відповідь посміхаючись:
- Ви змінюєтесь, їх скоро зрозуміють…І тоді вони вам подобатимуться. 11 листопада він зачиняється у своїй кімнатці і дуже скоро потрапляє в полон безсилля. Біда, він твердими кроками прогулюється від ліжка до крісла та назад. Він ще корегує друкований лист власної зимової подорожі та читає вечорами індіанські історії Джеймса Фенімора Купера. 16 листопада він постає перед консиліумом лікарів через стійку нервову лихоманку. Це чимось нагадує тиф. Друзі відвідують його, як і завжди. 17 він починає марити, хоче піднятися з ліжка, але здатний вистояти, лише доклавши зусиль. – Ти, що мене чекає? - він шепоче своєму братові Фердінанду на вухо, потім він протирає очі і каже: – Ні, ні, ні.
Лікар підходить до його ліжка, що коло стіни: -«Отже, тут мій кінець».
19 листопада 1828 після полудня о третій годині помирає Франц Шуберт на 31 році життя. Його поховали в національному одязі самітника, хрест у складених руках. Його спадок склав пожитки та старі ноти, і в цілому складав 63 гульдени та хрест, справи, заради якої він залишив світу творіння мистецтва розміром 39 перев’язаних листків. Розлетілися б неопубліковані рукописи, скарби, які лише після десятиріч мало-помалу відкривалися, класифікувалися, набували урочистості. Наявних капіталів заледве вистачало, щоб сплатити необхідні термінові виплати. Три могильні пагорби віддалені від поховання Бетховена, він спочивав після своєї смерті кам’яною огорожею кладовища.
Франц Шуберт…Сусід вічного…В житті, як у смерті.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Антон Брукнер
Простий сільський вчитель з Ансфельдену, що у Верхній Австрії, якому вже поважних 60 літ, який достойний належного місця. Антон Брукнер, маленький помічник професури у притулку святого Флоріана, пізніше органіст собору Лінцера. У 72 він почне старіти. Правовірний дивак, якому важко під тиском нерозуміння, недоброзичливості, зневаги, який змушений це терпіти. Його 9 симфоній - це признання глибоко набожної природи самітника. Так би хотілося сказати про Брукнера, чиє життя протікало під палісадами громіздкої публічності, майже таємно, яке виявило розхваляння крайності. Друзі рекомендують йому присвятити себе Te-Denun, на що він відповідає їм: « Ну, цього я не вмію, я вже давно присвятив себе Богу». Антон Брукнер. Коли він прогулювався Віднем, то завжди звисав з-під піджака кінчик його яскравого записника. Його приватний простір був сповнений безладом, що здушував. Помешкання в провулку створене рукописами, нотними листками, газетною критикою та прекрасним одягом і білизною. В його прихожій розташовувалася ванна і поруч власний бюст з величезним носом, безбородим обличчям та коротко підстриженим волоссям, такою ж головою, як у римських імператорів. Смиренний, часто навіть більш смиренний, аніж всі вищі за чином, з «вашими милостями». Вірнопідданий служитель ставить підпис. Як наївно змушений був цей відкритий чоловік діяти, одного разу запрошений до двору. Принцеса подала руку і Брукнер затремтів та сказав: «Мене дуже тішить знайомство з Вами. Я вже так багато прекрасного чув про Вас». То ж був чоловік, який в своєму заповіті висловив останнє сподівання, що брат та сестра після його смерті, без сумніву, отримають величезні доходи, так як це було йому дозволено при житті. Знаменита 4 симфонія диригента Ганса Ріхтера Брукнера присвячена перемозі, композитор зі сльозами на очах охоплює його в обійми, стискаючи, в руці талер: «Візьміть це, каже він простодушно, – та випийте за моє благо кухоль пива». Творець хотів би, щоб хороша душа не боліла, та повісив талер собі на ланцюжок годинника.
Оскільки його життя добігає кінця, він віддаляється від людей. Більшість часу він проводить на кафедрі, ударяючи акорди по клавішах фортепіано. Незадовго до його смерті його відвідує Гуго Вольф. Помешкання здається спустошеним, на пальчиках підкрадається Вольф – через приміщення до хворого – він зупиняється. Там в кімнаті лежить Антон Брукнер, занурений в подушку, його обличчя вузьке, погляд заціпенілий, непорушно напрямлений у стелю. Він посміхається, як той, який погоджується відмовитися від дорогих спогадів. Він не впізнає того, хто ввійшов. Гуго Вольф як Брукнер вибиває вказівним пальцем такт нечутної мелодії. Ритм його фіналу не завершений, в ньому ще слабко пульсує той самий, після його смерті, одразу ж після Бетховена, з певною владою природних подій характеру людини рушиться.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Йозеф Гайдн
„Пори року“ – це останнє творіння 77-річного Йозефа Гайдна, який в свої молоді роки виконував твори на скрипці, наче на танцювальному майданчику, мусив заробляти грою, і який після свого життя залишив у спадок 80 томів. На зимовому концерті віденського угрупування дилетантів, спокійний старець вперше почув на сцені у його виконанні «Пори року». Поширюються новини, які проходять крізь нього. Після виступу він не має більше сил, щоб піднятися. Його несуть з зали та проводжають додому. У Відні панують бурні настрої. Французи зайняли місто, повсюди співають гурти, знамена проносять повз будинки, оркестри пересуваються вулицями, Гайдн нічого не відчуває через це все. Його дух охоплений змінами, ціле місто, цілий народ перебуває у вирі, усе це вже не є дійсністю.
31 березня вночі кличе до своєї кімнати свою кухарку Нанерль, безмовно стискаючи її обидві руки, закриває очі та нахиляє голову. Покірно, наче священик у молитві. Спокійна, миролюбна, священна смерть і така ж тиха, як його прощання, таким був його останній крок. 15 людей стоять навколо його труни. Жодного музиканта, жодного капельмейстера навколо. Йозеф Гайдн.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Йоганнес Брамс
Юпітеріанська голова у Валгаллі образотворчого мистецтва зі спадаючими хвилями бороди з’явилася як вид Кассії в географічній книзі. Поява, наче поринута у силу. Його левина голова, що лиш інколи енергійними ривками повертається у гру. Митець. Філософ. Людина, в якій вкорінилося глибоке відчуження до всього разом із урочистим жеманством. Готові до бою аж до злоби, завжди сповнені гуманності та природної кмітливості, він сховався за занадто людські почуття. Людина та злоба рухають в своєму лютому духу молодості.
Він не бажав нікого розчаровувати справами, маючи при цьому особливий страх перед співчуттям дружини. Як людина він був такий простий та немодний, наскільки це було можливим. Він залюбки бігав у відкритій вовняній сорочці без коміра та без краватки. Капелюх частіше у руці, аніж на голові. Таким чином він почував себе найкраще, коли йшов дощ; його бачили у коричневому дощовику, який на плечах був скріплений величезною шпилькою. Його хвороба, яка не хотіла відступати від нього; на перший погляд він був хворим на жовтуху, хоча це був рак печінки. Лікар приховував правду до тих пір, допоки Брамс переконливо не попросив його сказати правду.
- Скажіть мені, заради Бога, нічого погано не трапиться.
Останні роки сповнені поганим настроєм, передчуттям та гнітючою хворобою. Кишкові кровотечі. Дивиться з вікна вниз на вулицю.
Його Відень! Його друга батьківщина! Тут завершуються все його життя. Вже перебуваючи ніби в іншому світі, він відповідає всім тихим «Дякую», «Дякую». Ці слова були його останніми. Вночі 4 квітня він прокидається від болю і змушений отримати ін’єкцію морфіну.
- Дякую, Дякую.
Близько 4 години він п’є келих вина, після якого йому стає трохи легше. Коли він наступного ранку розплющить очі, коло його ліжка стоятиме заплакана пані Трукза. Він дивиться на неї, намагається вхопити її руку, важко ступає, але в пустоту і падає назад на подушку. Тоді він відвертається, ще раз глибоко зітхає. Все скінчено.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті.
Погляньте, тут лежить бездиханний! О Боже, для чого ж був він народжений і для чого він виріс? Питання без відповіді, згаснувши у вирі повному звучань та симфоній, перетворившись у меланхолію, якою Чайковський жив. Блаженство та звільнення від пут було джерелом його творчості: граціозний, опосередкований, як сувора гора, так його характеризують. Після театральної вистави він іде з кількома друзями в ресторан і п’є стакан некип’яченої невської води після їжі, незважаючи на те, що в Санкт-Петербурзі панує холера. Не так, як зазвичай - мінеральну воду. Чому? Через забудькуватість? Розсіяність? Через перевтому? Чи стоїть за цим певний намір? Також на ці останні питання про життя Чайковського буде відповідь. Навіть якщо він мав страх суспільного невдоволення, світ все одно дорікав йому у більш важкому. Він був занадто багатогранним як людина. І це було цьому причиною? Чи помітив він, що його творча сила згасала? Чи заволодів ним надлишок життєвої енергії вже настільки, що йому здавався кінець вже близьким. Пив він смерть – воду, випиту у хвилюванні? Чи був його дух вже на межі двох світів?
Вранці 2 листопада він поскаржився на сильну нудоту та на біль у шлунку. Він залишається вдома і відмучується з кількома листами. Після обіду його стан погіршується. Його брат Модест викликає лікаря.
Петро Ілліч корчиться від болі. «Вже дає про себе знати смерть», - каже він своєму брату. Опівночі його тілом заволоділи нестерпні болі і Чайковський запитує: «Це хіба не холера?»
Лікар заперечує правду, щоб не бентежити його дарма. Коли Чайковський бачить такі приготування, які він бачив перед смертю матері, він стогне: “Але це ж холера!”
5 листопада він починає марити. Священик біля нього. В агонії він часто кличе Надію Філаретовну фон Мек, жінку, яка доленосно змінила його життя.
Троє лікарів стоять біля його ліжка. Час від часу несвідомий оговтується і ніби він дивиться на рідних, які також зібралися біля нього. В ранкову годину він заплющує очі.
Посмішка залишається на його обличчі наче він зловив марево ніжного сну. Сон великої російської душі Петра Ілліча Чайковського.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Лист, який несе моє ім’я, переживе мене. Що таке людське існування, якщо листок паперу переживе це? Нотатник, пожовклий та помережаний кількома нарисами, розписаний піснями, забутою мелодрамою. Згадки у листах, альбомах та книгах. Папір… Схований в музеях та історичних архівах.
Всесвіт зароджується з однієї частинки, з одного нового штриху, тремтіння, імпульсу. Йозеф Гайдн, Гектор Берліоз, Йоганс Брамс, Шуберт, Моцарт, Бетховен, Ріхард Вагнер, Антон Брукнер, Чайковський, лише кілька імен із незліченного переліку, які сплітаються в традицію, а також ті, які позбавлені спокою, сповнені надій та страху, і яких найменше серед нас. Ті, що шукають добра і часто живуть протиріччями.
Ті, яких любить життя, як ми всі любимо його перед смертю, як кожне створіння; так і вони, покинувши цей світ через біль наситившись любов’ю, позбавившись сумнівів, гірко розчиняючись у втіленні.
Мить перед вічністю, в якій ми найпалкіше любимо життя.
Як і все прекрасне та важливе, саме ці вирішальні моменти поглинають неважливе. Остання мить, що розмежовує кожен відрізок буття, наче в калейдоскопі показує чисту підйомів та висоти й глибини падінь. Все ж таки ви, уже так давно так далеко, і у всі часи як нині. Вам час розсіявся з усього числа знайдених. Думаючи про все це зараз, розуміємо, що ваша смерть – це більше, ніж просто смерть.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька
Чернівцям належить першість у культурних заходах і подіях. Саме тому і презентую авторський переклад листа майбутньої дружини німецького письменника Германна Гессе (Германн Гессе — нар. 02.07.1877 у Кальві, Німеччина).
Переклад з німецької. (Europa erlesen Czernowitz, Wieser Verlag).
Нінон Гессе
(1895-1966)
Листи до Германна Гессе
Як чотирнадцятирічна вихованка гімназії гуманітарного профілю в Чернівцях Нінон Ауслендер написала свого першого листа до Германна Гессе.
Чернівці, лютий 1910
Я довго обдумувала, чи варто мені Вам писати, чи ні. Інколи я вже була зовсім поруч з цим заняттям, але завжди вкотре відмовляла себе, маючи певний страх перед Вашою можливою відповіддю.
Написати банальну записочку, такі звикли писати поети до дівчат, цього я боялася. Як і кожна людина, що претендує бути винятком, так я і сподівалася ним бути (навіть маючи таку шаблонну думку), тому і я вважаю, що переконала себе поволі написати цього листа.
«Врешті-решт», думала я «навіть не приходьте до мене малі жахливі листи, але – – але».
І після того, як я одного разу була така віддалена від цього, я сідаю писати цього листа. І тепер я готова, я вперше бачу як важко. Все, що Ваші роботи в мені пробудили, описати це важко, ні це просто неможливо для мене!
О якби ж я могла висловити все, що я бажаю! Тому те, що я кажу, те, що я пишу, це все творить неповну картину того, що я думаю і відчуваю. Ах, як я їм заздрю, поетам! Вони можуть висловити, що відчувають, вони здатні «найглибший біль, найвищу радість» викарбувати словами. І все ж таки Петер Каменцінд мав рацію кажучи: «найкрасивіше, найкрасивіше від уього ніхто не може висловити.» Може краса у «найкрасивішому» має все для себе і ніхто не знає про це! Так, Петер Каменцінд має рацію. Те, що дають нам поети не є найкрасивішим, найкращим з їхніх думок.
Але багато гарного, багато хорошого кажуть вони нам. І ми, бідні непоети, ми занадто часто забуваємо ту природу і ту красу, яка прихована в нас, яка є у ґрунті спільного життя, ми затамовуємо подих від подиву перед людиною, яка зберегла таку чисту душу, чиє серце завжди боролося за хороше і красиве, яке нам пропонує тепер. Згодом Петер Каменцінд не помер, він живе – і він на ділі продовжує боротьбу. Так як щастя, він шукав щастя і навіть тоді він прагнув, як він думав, досягти миру.
Чи це світ щастя? Він справді має бути гарним, якщо залишається тихим і спокійним і в той же час це страшно, цей спокій, коли немає надії, надії, яка можливо є найліпшою складовою щастя. Але чи він і справді та людина, яка посеред життя, яка працює і творить, яка вже завершує життя? Все ж таки ні, він ще не завершує життя, він залишив тільки боротьбу із життям, тугу в його серці опісля любові, опісля щастя, яке затихає. Але я не вірю в це. Я не можу в це повірити, що людина раптом всі почуття, які її в даний час обтяжують, кидають її за борт і починається інше життя, той хто завжди був «людиною справи», раптом каже: «Стійте! І далі не руште!» і є сенс мрійливо посміхатися в минуле. Ні, такий шукач щастя як Каменцінд, який не є щасливим, коли ж він задоволений, то це щастя міщанина! І Каменцінд ще не є міщанином! Я багато чим завдячую йому, тому, хто Каменцінда написав, тому, хто власне є Каменціндом. А оскільки обидва є цілим, то я дякую Вам за це, і за те, що Ви вдихнули в мене своїми працями. Це було знайомство з новими речами, політ в природу і людські душі, тишина самозабуття і коротка година блаженства.
Нінон Ауслендер
1 лютого 1913
Я писала Вам останнього разу у серпні, Ви відповіли мені декількома любими строфами, я щиро вдячна Вам за це. Я би хотіла просити у Вас дозволу інколи мати змогу писати Вам не зловживаючи цим.
Та сьогодні – після минувших майже шести місяців – ймовірно більше не має того зловживання – і я зітхнула, бажаючи хоч у думках поговорити з Вами. —
І коли я в сотий раз кажу: те, що я роблю це безглуздо і смішно, я і надалі це роблю! Я й далі пишу! Звісно не тому, що я «нерозуміюча», або щось на зразок цього. Напроти. Коли я споглядаю своє життя, я бачу, я направду дуже щаслива!
Батьки – і тепер батьки як завжди незрівнянні! Тато – серйозний, спокійний, дуже розумний і найкраща людина, яка є. Мама ніжна, смішна, дотепна – Ах, якби мені стати такою іскристо-розсудливою! Крім того дві молодші сестрички.Чотирнадцятирічна, котру «виховую», та інколи маю багато печалі - в іншому випадку я залишу дорогу мадемуазель. І друзів я також маю багато, один з котрих набагато старший за мене і вже одружений, він мені наймиліший і багато інших. Я мушу Ваші дорогі слова, що пишете мені, знову пропускати крізь себе, знову перечитувати. Це видається мені таким чудернацьким, навіть важко збагнути, що я дійсно Вам пишу, що Ви мені повідаєте.
Ми господарюємо великим будинком, маємо малий оборот, наше життя тече розмірено та плавно, театр, інколи концерт, рідко доповідь чи лекція, яка порушує одноманітність.
Прогулянки, танці, акції благодійності – це все жахливо для мене, і я одразу ж відмовляюсь! Я ніяк собі в цьому не можу допомогти, але молоді люди такі нудні і виглядають зовсім незграбними через свої манери та розмови! Я відмовляюся від них, наскільки це видається можливим.
Життя, яке в мене зараз є, видається мені правильним: дуже багато роботи (я в восьмому класі гімназії, а ще до цього всього французька, англійська, дуже багато історії мистецтва і читаю також дуже багато), а влітку на відпочинок, теніс або довгі прогулянки. Вечорами переважно вдома.
Однак, поруч із задоволеністю мого теперішнього життя до мене раптово приходить жахаючий страх, що попри все, що я називаю життям, можливо я втрачаю можливість справжнього життя.
І коли в черговий раз мама застерігає мене, що я вкладаю у книжки найкращі роки мого життя і навіть інколи шкодує, що я не насолоджуюсь в повній мірі молодістю, а потім часом себе здивовано запитую, а може мама права! А потім я приймаю маленьку мандрівку у суспільне життя, царства флірту, лише для власного заспокоєння, що я не стала самітницею, і щоб випробувати чи насправді суспільний успіх робить життя розкішнішим та щасливішим. Та після такої мандрівки я повертаюся назад до своїх книг з подвійною радістю.
І все ж таки тепер я веду життя, яке я би я бажала бачити трохи іншим, я знаю, що в цьому ніякого вдоволення. Я ніколи, ще ніколи не лягала вечором, щоб не бути задоволеною своїми досягненнями. Наступного дня я бажала зробити ще краще, встала раніше, пізно лягла спати, працювала ще інтенсивніше – завжди дарма! Я часто обдумую, що би я ще могла собі дозволити! І коли я так далеко, що я пізнаю, «що я нічого не знаю не дивлячись на мою жагу до навчання», тоді я читаю Платона. Маю таке відчуття, наче знаходжу там відповіді на всі запитання. Хоча я точно знаю, що відповіді на всі ці питання можлива знайти тільки всередині себе – і як би там не було – те, чим для мене є Платон я не можу висловити!Лише трохи заважає мені мова ввібрати всю досконалість і оволодівати насолодою його робіт (м’яко кажучи!) так само швидко, як і читати їх. І все ще мрію про те, щоби оволодіти грецькою мовою настільки добре, щоб мати змогу в повній мірі насолодитися Платоном. Коли я читаю твори Платона, то я відчуваю себе морально-стійкою, все видається мені у гарному світлі та зрозумілим – в той самий час я є повною протилежністю цього, це те, що є моїм ідеалом: Я би так хотіла крокувати твердо та непохитно до великої цілі, хотіла би бути в гармонії з собою та мистецькою – і все ж таки я є сильною від радощів та гніву, хвилеподібна у своїх думках та ще маю сумнів щодо обраного мною шляху, чи правильний він. Таке бажання водночас може бути і поясненням того, чому я пишу Вам. Так як в Ваших книгах – особливо в останній – там дзвенить і співає радісний світ, я віднаходжу у цьому читанні нову мужність та віру. Тепер я мушу відписати наче востаннє, я би ні в якому разі не бажала змушувати Вас до відповіді. Але я не дотримуюся цього, це не було би правдивим – принаймні попередній – так як лише декілька Ваших слів змогли би зробити мене невимовно щасливою – їхня присутність є для мене підтвердженням, що Ви отримуєте мої листи та читаєте їх!
Нінон Ауслендер
Та сьогодні – після минувших майже шести місяців – ймовірно більше не має того зловживання – і я зітхнула, бажаючи хоч у думках поговорити з Вами. —
І коли я в сотий раз кажу: те, що я роблю це безглуздо і смішно, я і надалі це роблю! Я й далі пишу! Звісно не тому, що я «нерозуміюча», або щось на зразок цього. Напроти. Коли я споглядаю своє життя, я бачу, я направду дуже щаслива!
Батьки – і тепер батьки як завжди незрівнянні! Тато – серйозний, спокійний, дуже розумний і найкраща людина, яка є. Мама ніжна, смішна, дотепна – Ах, якби мені стати такою іскристо-розсудливою! Крім того дві молодші сестрички.Чотирнадцятирічна, котру «виховую», та інколи маю багато печалі - в іншому випадку я залишу дорогу мадемуазель. І друзів я також маю багато, один з котрих набагато старший за мене і вже одружений, він мені наймиліший і багато інших. Я мушу Ваші дорогі слова, що пишете мені, знову пропускати крізь себе, знову перечитувати. Це видається мені таким чудернацьким, навіть важко збагнути, що я дійсно Вам пишу, що Ви мені повідаєте.
Ми господарюємо великим будинком, маємо малий оборот, наше життя тече розмірено та плавно, театр, інколи концерт, рідко доповідь чи лекція, яка порушує одноманітність.
Прогулянки, танці, акції благодійності – це все жахливо для мене, і я одразу ж відмовляюсь! Я ніяк собі в цьому не можу допомогти, але молоді люди такі нудні і виглядають зовсім незграбними через свої манери та розмови! Я відмовляюся від них, наскільки це видається можливим.
Життя, яке в мене зараз є, видається мені правильним: дуже багато роботи (я в восьмому класі гімназії, а ще до цього всього французька, англійська, дуже багато історії мистецтва і читаю також дуже багато), а влітку на відпочинок, теніс або довгі прогулянки. Вечорами переважно вдома.
Однак, поруч із задоволеністю мого теперішнього життя до мене раптово приходить жахаючий страх, що попри все, що я називаю життям, можливо я втрачаю можливість справжнього життя.
І коли в черговий раз мама застерігає мене, що я вкладаю у книжки найкращі роки мого життя і навіть інколи шкодує, що я не насолоджуюсь в повній мірі молодістю, а потім часом себе здивовано запитую, а може мама права! А потім я приймаю маленьку мандрівку у суспільне життя, царства флірту, лише для власного заспокоєння, що я не стала самітницею, і щоб випробувати чи насправді суспільний успіх робить життя розкішнішим та щасливішим. Та після такої мандрівки я повертаюся назад до своїх книг з подвійною радістю.
І все ж таки тепер я веду життя, яке я би я бажала бачити трохи іншим, я знаю, що в цьому ніякого вдоволення. Я ніколи, ще ніколи не лягала вечором, щоб не бути задоволеною своїми досягненнями. Наступного дня я бажала зробити ще краще, встала раніше, пізно лягла спати, працювала ще інтенсивніше – завжди дарма! Я часто обдумую, що би я ще могла собі дозволити! І коли я так далеко, що я пізнаю, «що я нічого не знаю не дивлячись на мою жагу до навчання», тоді я читаю Платона. Маю таке відчуття, наче знаходжу там відповіді на всі запитання. Хоча я точно знаю, що відповіді на всі ці питання можлива знайти тільки всередині себе – і як би там не було – те, чим для мене є Платон я не можу висловити!Лише трохи заважає мені мова ввібрати всю досконалість і оволодівати насолодою його робіт (м’яко кажучи!) так само швидко, як і читати їх. І все ще мрію про те, щоби оволодіти грецькою мовою настільки добре, щоб мати змогу в повній мірі насолодитися Платоном. Коли я читаю твори Платона, то я відчуваю себе морально-стійкою, все видається мені у гарному світлі та зрозумілим – в той самий час я є повною протилежністю цього, це те, що є моїм ідеалом: Я би так хотіла крокувати твердо та непохитно до великої цілі, хотіла би бути в гармонії з собою та мистецькою – і все ж таки я є сильною від радощів та гніву, хвилеподібна у своїх думках та ще маю сумнів щодо обраного мною шляху, чи правильний він. Таке бажання водночас може бути і поясненням того, чому я пишу Вам. Так як в Ваших книгах – особливо в останній – там дзвенить і співає радісний світ, я віднаходжу у цьому читанні нову мужність та віру. Тепер я мушу відписати наче востаннє, я би ні в якому разі не бажала змушувати Вас до відповіді. Але я не дотримуюся цього, це не було би правдивим – принаймні попередній – так як лише декілька Ваших слів змогли би зробити мене невимовно щасливою – їхня присутність є для мене підтвердженням, що Ви отримуєте мої листи та читаєте їх!
Нінон Ауслендер
Подписаться на:
Комментарии (Atom)