Франц Шуберт
Найскромніший і в той самий час найсерйозніший серед усіх, той, хто людство разом із невичерпним багатством, ощасливлений, він задовольняється яблуком та прецлем на сніданок, чашкою кави із парою сухих булочок на вечерю. Друзі допомагають в тому, в чому можуть. Часто він підкрадається до своєї мачухи. «Тепер, пані мамо, дозвольте мені трохи поспостерігати, можливо знайду в Ваших панчохах пару двадцяток, які зможете мені дарувати, аби я міг сьогодні гарно провести післяобідні години». Доходи від випадкових концертів мають покрити зобов’язання. Оскільки питання будуть адресовані Бетховену, який в могилі, Шуберт доводить його честь. Ленан та Раймонд, залишаючись непоміченим, він крокує до знаних людей Відня, до вільно розташованої сторони гробу. Після поховання він зустрічається з Морісом фон Швіндом, з декількома друзями в готелі, який є частиною замку. Там він раптово підіймає келишок: «За того, кого ми зараз поховали, а за другим келихом він каже: «І за того, хто буде тут наступним». І кинув келихом в стіну. Скоро після того він починає хворіти, залишаючись при своїх думках та розумі. І якось інакше звучать ці пісні, цей романс, який наспівав їм інакше. Наспіви, що в дивному куті творіння, приходять, щоб дарувати світло, це було так, наче бути у виборі кладовища. Їх не розуміють, та Шуберт суперечить у відповідь посміхаючись:
- Ви змінюєтесь, їх скоро зрозуміють…І тоді вони вам подобатимуться. 11 листопада він зачиняється у своїй кімнатці і дуже скоро потрапляє в полон безсилля. Біда, він твердими кроками прогулюється від ліжка до крісла та назад. Він ще корегує друкований лист власної зимової подорожі та читає вечорами індіанські історії Джеймса Фенімора Купера. 16 листопада він постає перед консиліумом лікарів через стійку нервову лихоманку. Це чимось нагадує тиф. Друзі відвідують його, як і завжди. 17 він починає марити, хоче піднятися з ліжка, але здатний вистояти, лише доклавши зусиль. – Ти, що мене чекає? - він шепоче своєму братові Фердінанду на вухо, потім він протирає очі і каже: – Ні, ні, ні.
Лікар підходить до його ліжка, що коло стіни: -«Отже, тут мій кінець».
19 листопада 1828 після полудня о третій годині помирає Франц Шуберт на 31 році життя. Його поховали в національному одязі самітника, хрест у складених руках. Його спадок склав пожитки та старі ноти, і в цілому складав 63 гульдени та хрест, справи, заради якої він залишив світу творіння мистецтва розміром 39 перев’язаних листків. Розлетілися б неопубліковані рукописи, скарби, які лише після десятиріч мало-помалу відкривалися, класифікувалися, набували урочистості. Наявних капіталів заледве вистачало, щоб сплатити необхідні термінові виплати. Три могильні пагорби віддалені від поховання Бетховена, він спочивав після своєї смерті кам’яною огорожею кладовища.
Франц Шуберт…Сусід вічного…В житті, як у смерті.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
„Лакрімоза“
Річард Вагнер
Герой німецького казкового світу. Він помер одиноко в Палаццо Венера у Венеції. Мармурова дошка, 13 лютого 1883 року. Там, за фіранками червоно-винного кольору, на верхньому поверсі. Щоправда, ставало все більш помітно, що Вагнер повторюється у своїй роботі. Страх все більше охоплює його. Ці витівки у грудній клітині завжди мусять нагадати про себе. Вівторок, масляна, маски веселяться і трапезують в місті на воді, квіти прикрашають гондоли, що ковзають крізь канали, і ввечері вся Венеція святково освітлена. Вагнер сидить на своїй улюбленій лаві перед церквою святого Маркуса і байдуже споглядає, як з настанням півночі всі ліхтарі гаснуть, середа першого тижня великого посту розпочинається у темряві. Цього дня Вагнер пливе у своїй гондолі до Гзола Сем Міккель, до найстарішого кладовища Венеції, але настільки схвильований дорогою, що стрімко повертає назад до Палаццо Вендрамін. 12 лютого він імпровізує за фортепіано і грає жалобу за доньками Рейна та викраденого золота. Потім він йде на гору. Чути як він піднімається у свою кімнату. Так пізно тільки він вкладається до сну. У вівторок, 13, він, як і зазвичай, снідає зі своєю дружиною і знову судома атакує його. «Сьогодні мені треба остерігатися», -каже він до слуги перед тим як піти на роботу. Йде дощ. Вагнер стоїть біля вікна і спостерігає за хмарою, що посувається поволі. Він хотів, щоб вранці його залишили наодинці з самим собою. Минають години. Перестало дощити, по полудні пані Козіма сповістила слугу, що сьогодні Вагнер не спускатиметься трапезувати, він не почуває себе належним чином. Різкий подвійний дзвінок сповіщає про час трапези. Камеристка вривається у кімнату і просить пані Вагнер негайно підійти. Вагнер сидить за письмовим столом і важко дихає. Він розстібнув піджак і тримає руку на серці. Як тільки він побачив свою дружину при вході, він подає їй знак відвести приступ, хоча він звик долати це без допомоги, Козіма йде. Але одразу ж пронизливий звук. Вдруге чутно дзвін, цього разу більш протяжний. Моя пані! Вагнер кличе лікаря. Козіма хоче накласти йому теплі компреси, які завжди мали хороший результат. Але Вагнер відмовляється і від цього: «Ні, ні, в цьому немає потреби». Він прикликує самого себе, волочиться до маленької лавки з позолотою, що в кімнаті для перевдягання, і знову опускається. Його голова прихилена до плеча Козіми. Слуга застібає йому жилет, але при цьому вислизає годинник, який падає на землю. – Мій годинник! – він тяжко зітхає, і хоче схопити його вже опісля падіння. Як хтось переможений, прикрашений головою лева Саар з палаццо Вендра, запитує і опускається в гондолу, по всій Венеції дзвонять дзвони. Вагнер помер! Козіма відрізала своє волосся, яке вона поклала коханому Трістану у гріб в знак вірності. Повернення додому через Італію та Німеччину. В Мюнхені потяг буде безмовним. Вагнер помер. Люди мірялися силою на вулицях та площах. Тільки один відсутній: Людвіг другий. Він відмовляється від єдиного, від того як був любимим, ще раз попадається на очі смерті, повідомлений через секретаря пана Бюркеля. Сад будинку мирної мрії приймає безсмертного в його власний тихий та тісний склеп. Луна крику, що підтримується цілим світом. Вагнер помер.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Ярлыки: Вагнер, композитори, Пельц фон Фелінау, переклад з рукописів
Вольфганг Амадей Моцарт
Найвеличніше музичне чудо, яке світ коли-небудь бачив, - це був Моцарт, так каже про нього Макс Регер. На початок його життя припадає 7-річна війна та кінець французької революції. Поміж цих хвилюючих епох таїться його власне світосприйняття, творчість нескінченного. В цьому стані ощасливленої дійсності необхідно було розділяти весь песимізм світу, щоб не лишень попадати у звучання восьми тактів країни. Наближався його кінець, у віці 35 років починає щезати його золотий гумор. У зв’язку з цим він пише його відомий «Реквієм». Осіннього дня 1791 року він йде на прогулянку з декількома друзями у Пратер. Абсолютно несподівано він зупиняється і каже: «Я відчуваю, я маю зустрітись. Це не буде довго продовжуватись зі мною. Без сумніву, хтось дав мені отруту. Я не можу більше відганяти від себе ці думки». Це був фантом, що сповістив йому про його хворобливий стан. Моцарт вимушений бути в ліжку. Його кінцівки стають нерухомими. Тепер, коли більше нічого ловити, безпечно. Угорська аристократія надає щорічну допомогу у розмірі 1000 злотих за голландську пропозицію, і не вище. Відень назначає смертельно хворого капельмейстером собору святого Стефана. Це все так безглуздо. Прем’єра його «Чарівної флейти», без якої він не може жити, яку розпочинають о 8-ій годині вечора ще в декількох будинках. Але він переслідує її, етап за етапом, піднімаючись з ліжка, представляючи творіння з годинником у руці, що згаданий у своєму призначенні, зараз співає королева ночі: він шепоче, зараз прийде Папагено. А зараз Заратустра. Шалений біль оволодіває ним, і гра завершується передчасно. В той час, як у віденському театрі продовжується вистава, під гучне захоплення публіки, без Моцарта: «4 грудня його паралізує, приносять партитуру його «Реквієму», і налаштовуються на спів. Його зять Готтер, який якраз прибув в якості гостя повинен прийняти партію тенора. З першими тактами «Сакрімози» Моцарт розплакався. Коли його невістка приходить, він каже їй: «Добре, що ви тут є. Ви маєте залишитись сьогодні вночі коло мене. Ви маєте бачити як я помираю». Пані Гоффер охоплена жахом та хоче відмовити від цього задуму, але він відповідає: «Ні, ні, я вже без сумніву вподобав цього юнака. Я вже смакую смерть». Прибуває лікар та розуміє з першого погляду, що тут вже немає чим допомогти. Але Моцарт знову при своєму «Реквіємі». Він роздуває щоки і вдає гру на трубі. Посеред ночі він повільно випрямляється, помирає у самому собі, повертається до стіни і безмовно помирає. Наступного дня його везуть у бідному похоронному візку до кладовища святого Маркса. Йде сніг. Лиш деякі слідують за візком, що гуркотить. Більшість звертає. Наспіх, сніг. Без подальших церемоній оспівування, опущений в яму. Місце для 15-20 бідних. Там зі стогонами і зітханнями дивляться одне на одного групи людей, безмовно розходяться. На 18 років пізніше постає Констанція: Моцарт нарешті визнана громадськістю. Але місце поховання вже не потрібно шукати, Вольфганг Амадей Моцарт. «Він озвучив мого «Фауста», - якось сказав про нього Гете.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Ярлыки: Амадей Моцарт, композитори, переклад з рукописів
Антон Брукнер
Простий сільський вчитель з Ансфельдену, що у Верхній Австрії, якому вже поважних 60 літ, який достойний належного місця. Антон Брукнер, маленький помічник професури у притулку святого Флоріана, пізніше органіст собору Лінцера. У 72 він почне старіти. Правовірний дивак, якому важко під тиском нерозуміння, недоброзичливості, зневаги, який змушений це терпіти. Його 9 симфоній - це признання глибоко набожної природи самітника. Так би хотілося сказати про Брукнера, чиє життя протікало під палісадами громіздкої публічності, майже таємно, яке виявило розхваляння крайності. Друзі рекомендують йому присвятити себе Te-Denun, на що він відповідає їм: « Ну, цього я не вмію, я вже давно присвятив себе Богу». Антон Брукнер. Коли він прогулювався Віднем, то завжди звисав з-під піджака кінчик його яскравого записника. Його приватний простір був сповнений безладом, що здушував. Помешкання в провулку створене рукописами, нотними листками, газетною критикою та прекрасним одягом і білизною. В його прихожій розташовувалася ванна і поруч власний бюст з величезним носом, безбородим обличчям та коротко підстриженим волоссям, такою ж головою, як у римських імператорів. Смиренний, часто навіть більш смиренний, аніж всі вищі за чином, з «вашими милостями». Вірнопідданий служитель ставить підпис. Як наївно змушений був цей відкритий чоловік діяти, одного разу запрошений до двору. Принцеса подала руку і Брукнер затремтів та сказав: «Мене дуже тішить знайомство з Вами. Я вже так багато прекрасного чув про Вас». То ж був чоловік, який в своєму заповіті висловив останнє сподівання, що брат та сестра після його смерті, без сумніву, отримають величезні доходи, так як це було йому дозволено при житті. Знаменита 4 симфонія диригента Ганса Ріхтера Брукнера присвячена перемозі, композитор зі сльозами на очах охоплює його в обійми, стискаючи, в руці талер: «Візьміть це, каже він простодушно, – та випийте за моє благо кухоль пива». Творець хотів би, щоб хороша душа не боліла, та повісив талер собі на ланцюжок годинника.
Оскільки його життя добігає кінця, він віддаляється від людей. Більшість часу він проводить на кафедрі, ударяючи акорди по клавішах фортепіано. Незадовго до його смерті його відвідує Гуго Вольф. Помешкання здається спустошеним, на пальчиках підкрадається Вольф – через приміщення до хворого – він зупиняється. Там в кімнаті лежить Антон Брукнер, занурений в подушку, його обличчя вузьке, погляд заціпенілий, непорушно напрямлений у стелю. Він посміхається, як той, який погоджується відмовитися від дорогих спогадів. Він не впізнає того, хто ввійшов. Гуго Вольф як Брукнер вибиває вказівним пальцем такт нечутної мелодії. Ритм його фіналу не завершений, в ньому ще слабко пульсує той самий, після його смерті, одразу ж після Бетховена, з певною владою природних подій характеру людини рушиться.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Йозеф Гайдн
„Пори року“ – це останнє творіння 77-річного Йозефа Гайдна, який в свої молоді роки виконував твори на скрипці, наче на танцювальному майданчику, мусив заробляти грою, і який після свого життя залишив у спадок 80 томів. На зимовому концерті віденського угрупування дилетантів, спокійний старець вперше почув на сцені у його виконанні «Пори року». Поширюються новини, які проходять крізь нього. Після виступу він не має більше сил, щоб піднятися. Його несуть з зали та проводжають додому. У Відні панують бурні настрої. Французи зайняли місто, повсюди співають гурти, знамена проносять повз будинки, оркестри пересуваються вулицями, Гайдн нічого не відчуває через це все. Його дух охоплений змінами, ціле місто, цілий народ перебуває у вирі, усе це вже не є дійсністю.
31 березня вночі кличе до своєї кімнати свою кухарку Нанерль, безмовно стискаючи її обидві руки, закриває очі та нахиляє голову. Покірно, наче священик у молитві. Спокійна, миролюбна, священна смерть і така ж тиха, як його прощання, таким був його останній крок. 15 людей стоять навколо його труни. Жодного музиканта, жодного капельмейстера навколо. Йозеф Гайдн.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Йоганнес Брамс
Юпітеріанська голова у Валгаллі образотворчого мистецтва зі спадаючими хвилями бороди з’явилася як вид Кассії в географічній книзі. Поява, наче поринута у силу. Його левина голова, що лиш інколи енергійними ривками повертається у гру. Митець. Філософ. Людина, в якій вкорінилося глибоке відчуження до всього разом із урочистим жеманством. Готові до бою аж до злоби, завжди сповнені гуманності та природної кмітливості, він сховався за занадто людські почуття. Людина та злоба рухають в своєму лютому духу молодості.
Він не бажав нікого розчаровувати справами, маючи при цьому особливий страх перед співчуттям дружини. Як людина він був такий простий та немодний, наскільки це було можливим. Він залюбки бігав у відкритій вовняній сорочці без коміра та без краватки. Капелюх частіше у руці, аніж на голові. Таким чином він почував себе найкраще, коли йшов дощ; його бачили у коричневому дощовику, який на плечах був скріплений величезною шпилькою. Його хвороба, яка не хотіла відступати від нього; на перший погляд він був хворим на жовтуху, хоча це був рак печінки. Лікар приховував правду до тих пір, допоки Брамс переконливо не попросив його сказати правду.
- Скажіть мені, заради Бога, нічого погано не трапиться.
Останні роки сповнені поганим настроєм, передчуттям та гнітючою хворобою. Кишкові кровотечі. Дивиться з вікна вниз на вулицю.
Його Відень! Його друга батьківщина! Тут завершуються все його життя. Вже перебуваючи ніби в іншому світі, він відповідає всім тихим «Дякую», «Дякую». Ці слова були його останніми. Вночі 4 квітня він прокидається від болю і змушений отримати ін’єкцію морфіну.
- Дякую, Дякую.
Близько 4 години він п’є келих вина, після якого йому стає трохи легше. Коли він наступного ранку розплющить очі, коло його ліжка стоятиме заплакана пані Трукза. Він дивиться на неї, намагається вхопити її руку, важко ступає, але в пустоту і падає назад на подушку. Тоді він відвертається, ще раз глибоко зітхає. Все скінчено.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті.
Погляньте, тут лежить бездиханний! О Боже, для чого ж був він народжений і для чого він виріс? Питання без відповіді, згаснувши у вирі повному звучань та симфоній, перетворившись у меланхолію, якою Чайковський жив. Блаженство та звільнення від пут було джерелом його творчості: граціозний, опосередкований, як сувора гора, так його характеризують. Після театральної вистави він іде з кількома друзями в ресторан і п’є стакан некип’яченої невської води після їжі, незважаючи на те, що в Санкт-Петербурзі панує холера. Не так, як зазвичай - мінеральну воду. Чому? Через забудькуватість? Розсіяність? Через перевтому? Чи стоїть за цим певний намір? Також на ці останні питання про життя Чайковського буде відповідь. Навіть якщо він мав страх суспільного невдоволення, світ все одно дорікав йому у більш важкому. Він був занадто багатогранним як людина. І це було цьому причиною? Чи помітив він, що його творча сила згасала? Чи заволодів ним надлишок життєвої енергії вже настільки, що йому здавався кінець вже близьким. Пив він смерть – воду, випиту у хвилюванні? Чи був його дух вже на межі двох світів?
Вранці 2 листопада він поскаржився на сильну нудоту та на біль у шлунку. Він залишається вдома і відмучується з кількома листами. Після обіду його стан погіршується. Його брат Модест викликає лікаря.
Петро Ілліч корчиться від болі. «Вже дає про себе знати смерть», - каже він своєму брату. Опівночі його тілом заволоділи нестерпні болі і Чайковський запитує: «Це хіба не холера?»
Лікар заперечує правду, щоб не бентежити його дарма. Коли Чайковський бачить такі приготування, які він бачив перед смертю матері, він стогне: “Але це ж холера!”
5 листопада він починає марити. Священик біля нього. В агонії він часто кличе Надію Філаретовну фон Мек, жінку, яка доленосно змінила його життя.
Троє лікарів стоять біля його ліжка. Час від часу несвідомий оговтується і ніби він дивиться на рідних, які також зібралися біля нього. В ранкову годину він заплющує очі.
Посмішка залишається на його обличчі наче він зловив марево ніжного сну. Сон великої російської душі Петра Ілліча Чайковського.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Гектор Берліоз
Критик, що наводить страх, бібліотекар консерваторії в Парижі і член академії, батько сучасної академічної музики. Музика – це образотворче мистецтво. Це був його лейтмотив, над яким він працював 3 роки до своєї смерті. В одному листі до свого друга він пише, що витримає, якщо візьме досить важкий опіум з землі. Останній рік він творить хворіючи. Обличчя худне, ховаються дві гострі зморшки навколо вуст. Гектор Берліоз. Його страждання через хвору гортань день в день змучує його важкою невралгією. Одного дня в Монако, він блює, обливаючись кров’ю, їдучи, ніхто не звертає уваги. Маленький безлюдний провулок. Якщо би його помітили, то скільки би йому треба було часу, щоб прийти до тями. Він приходить до тями через чверть години та підводиться на ноги. Він, похитуючись, йде через провулки та сади, в його останні години він читає томи Шекспіра та Гегеля у своєму паризькому помешканні.
8 березня о пів на першу він відкладає книгу та засинає. Саме в цю мить в кімнату вривається Геберт, тримаючи в руці газету, щоб повідомити другу про найбільший успіх в Москві. «Троянці», публіка торжествувала. Його ім’я: - Єдиний крик! Але Геберт прийшов з цією новиною занадто пізно. Його поважне обличчя вже нічого не тривожить. Ця новина вічності…Чому перед людьми так гірко відкриваються двері, щоб заснути?
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька
Хтось живе надією, щоб не помічати своїх страждань, які постійно нуртують в людині, хоч знає, що шлях його підходить до кінця. Це тільки останні кроки, кроки з тиші, які його затягували у ще більш глибоке, напевно, одухотворене мовчання. Він заплющує очі. Його обличчя викликає повагу, але там нічого немає, тільки самотність та біль. Він хоче підписати листа, але йому вже не вистачає сили зробити це власноруч. Саме ці помічники - перші, хто сповіщає про це. Ще шість днів, а потім чутно заборонений стук смерті. Професор Вафров стоїть біля ліжка та з благоговінням прохає почати готуватися. Відповіді немає. Два дні триває боротьба між головою медузи, якою керує безжальний демон: вода, що піднімається все вище в його тілі, вже охоплює серце. Ввечері 26 березня він взяв дві пляшки рейнського вина з певним сумнівом, але щоб підбадьорити себе Бетховен намагається піднятися на ноги з ліжка. Йому це не вдається. “Шкода, шкода, занадто пізно”, - промовляє він свої останні слова. О 17-ій годині насувається гроза. Бетховен лежить в передсмертній боротьбі. Анзельм Гюфтенбренен біля нього, і тримає його руку. Бетховен вдивляється в різке світло блискавок, стискає кулак. Потім він опускає руку і помирає. Будинок здригається під ударами грому.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька
Лист, який несе моє ім’я, переживе мене. Що таке людське існування, якщо листок паперу переживе це? Нотатник, пожовклий та помережаний кількома нарисами, розписаний піснями, забутою мелодрамою. Згадки у листах, альбомах та книгах. Папір… Схований в музеях та історичних архівах.
Всесвіт зароджується з однієї частинки, з одного нового штриху, тремтіння, імпульсу. Йозеф Гайдн, Гектор Берліоз, Йоганс Брамс, Шуберт, Моцарт, Бетховен, Ріхард Вагнер, Антон Брукнер, Чайковський, лише кілька імен із незліченного переліку, які сплітаються в традицію, а також ті, які позбавлені спокою, сповнені надій та страху, і яких найменше серед нас. Ті, що шукають добра і часто живуть протиріччями.
Ті, яких любить життя, як ми всі любимо його перед смертю, як кожне створіння; так і вони, покинувши цей світ через біль наситившись любов’ю, позбавившись сумнівів, гірко розчиняючись у втіленні.
Мить перед вічністю, в якій ми найпалкіше любимо життя.
Як і все прекрасне та важливе, саме ці вирішальні моменти поглинають неважливе. Остання мить, що розмежовує кожен відрізок буття, наче в калейдоскопі показує чисту підйомів та висоти й глибини падінь. Все ж таки ви, уже так давно так далеко, і у всі часи як нині. Вам час розсіявся з усього числа знайдених. Думаючи про все це зараз, розуміємо, що ваша смерть – це більше, ніж просто смерть.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті, Надія Тоненька
Следующие Предыдущие Главная страница
Подписаться на:
Сообщения (Atom)