„Лакрімоза“
Річард Вагнер
Герой німецького казкового світу. Він помер одиноко в Палаццо Венера у Венеції. Мармурова дошка, 13 лютого 1883 року. Там, за фіранками червоно-винного кольору, на верхньому поверсі. Щоправда, ставало все більш помітно, що Вагнер повторюється у своїй роботі. Страх все більше охоплює його. Ці витівки у грудній клітині завжди мусять нагадати про себе. Вівторок, масляна, маски веселяться і трапезують в місті на воді, квіти прикрашають гондоли, що ковзають крізь канали, і ввечері вся Венеція святково освітлена. Вагнер сидить на своїй улюбленій лаві перед церквою святого Маркуса і байдуже споглядає, як з настанням півночі всі ліхтарі гаснуть, середа першого тижня великого посту розпочинається у темряві. Цього дня Вагнер пливе у своїй гондолі до Гзола Сем Міккель, до найстарішого кладовища Венеції, але настільки схвильований дорогою, що стрімко повертає назад до Палаццо Вендрамін. 12 лютого він імпровізує за фортепіано і грає жалобу за доньками Рейна та викраденого золота. Потім він йде на гору. Чути як він піднімається у свою кімнату. Так пізно тільки він вкладається до сну. У вівторок, 13, він, як і зазвичай, снідає зі своєю дружиною і знову судома атакує його. «Сьогодні мені треба остерігатися», -каже він до слуги перед тим як піти на роботу. Йде дощ. Вагнер стоїть біля вікна і спостерігає за хмарою, що посувається поволі. Він хотів, щоб вранці його залишили наодинці з самим собою. Минають години. Перестало дощити, по полудні пані Козіма сповістила слугу, що сьогодні Вагнер не спускатиметься трапезувати, він не почуває себе належним чином. Різкий подвійний дзвінок сповіщає про час трапези. Камеристка вривається у кімнату і просить пані Вагнер негайно підійти. Вагнер сидить за письмовим столом і важко дихає. Він розстібнув піджак і тримає руку на серці. Як тільки він побачив свою дружину при вході, він подає їй знак відвести приступ, хоча він звик долати це без допомоги, Козіма йде. Але одразу ж пронизливий звук. Вдруге чутно дзвін, цього разу більш протяжний. Моя пані! Вагнер кличе лікаря. Козіма хоче накласти йому теплі компреси, які завжди мали хороший результат. Але Вагнер відмовляється і від цього: «Ні, ні, в цьому немає потреби». Він прикликує самого себе, волочиться до маленької лавки з позолотою, що в кімнаті для перевдягання, і знову опускається. Його голова прихилена до плеча Козіми. Слуга застібає йому жилет, але при цьому вислизає годинник, який падає на землю. – Мій годинник! – він тяжко зітхає, і хоче схопити його вже опісля падіння. Як хтось переможений, прикрашений головою лева Саар з палаццо Вендра, запитує і опускається в гондолу, по всій Венеції дзвонять дзвони. Вагнер помер! Козіма відрізала своє волосся, яке вона поклала коханому Трістану у гріб в знак вірності. Повернення додому через Італію та Німеччину. В Мюнхені потяг буде безмовним. Вагнер помер. Люди мірялися силою на вулицях та площах. Тільки один відсутній: Людвіг другий. Він відмовляється від єдиного, від того як був любимим, ще раз попадається на очі смерті, повідомлений через секретаря пана Бюркеля. Сад будинку мирної мрії приймає безсмертного в його власний тихий та тісний склеп. Луна крику, що підтримується цілим світом. Вагнер помер.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
Ярлыки: Вагнер, композитори, Пельц фон Фелінау, переклад з рукописів
0 Comments:
Следующее Предыдущее Главная страница