Антон Брукнер
Простий сільський вчитель з Ансфельдену, що у Верхній Австрії, якому вже поважних 60 літ, який достойний належного місця. Антон Брукнер, маленький помічник професури у притулку святого Флоріана, пізніше органіст собору Лінцера. У 72 він почне старіти. Правовірний дивак, якому важко під тиском нерозуміння, недоброзичливості, зневаги, який змушений це терпіти. Його 9 симфоній - це признання глибоко набожної природи самітника. Так би хотілося сказати про Брукнера, чиє життя протікало під палісадами громіздкої публічності, майже таємно, яке виявило розхваляння крайності. Друзі рекомендують йому присвятити себе Te-Denun, на що він відповідає їм: « Ну, цього я не вмію, я вже давно присвятив себе Богу». Антон Брукнер. Коли він прогулювався Віднем, то завжди звисав з-під піджака кінчик його яскравого записника. Його приватний простір був сповнений безладом, що здушував. Помешкання в провулку створене рукописами, нотними листками, газетною критикою та прекрасним одягом і білизною. В його прихожій розташовувалася ванна і поруч власний бюст з величезним носом, безбородим обличчям та коротко підстриженим волоссям, такою ж головою, як у римських імператорів. Смиренний, часто навіть більш смиренний, аніж всі вищі за чином, з «вашими милостями». Вірнопідданий служитель ставить підпис. Як наївно змушений був цей відкритий чоловік діяти, одного разу запрошений до двору. Принцеса подала руку і Брукнер затремтів та сказав: «Мене дуже тішить знайомство з Вами. Я вже так багато прекрасного чув про Вас». То ж був чоловік, який в своєму заповіті висловив останнє сподівання, що брат та сестра після його смерті, без сумніву, отримають величезні доходи, так як це було йому дозволено при житті. Знаменита 4 симфонія диригента Ганса Ріхтера Брукнера присвячена перемозі, композитор зі сльозами на очах охоплює його в обійми, стискаючи, в руці талер: «Візьміть це, каже він простодушно, – та випийте за моє благо кухоль пива». Творець хотів би, щоб хороша душа не боліла, та повісив талер собі на ланцюжок годинника.
Оскільки його життя добігає кінця, він віддаляється від людей. Більшість часу він проводить на кафедрі, ударяючи акорди по клавішах фортепіано. Незадовго до його смерті його відвідує Гуго Вольф. Помешкання здається спустошеним, на пальчиках підкрадається Вольф – через приміщення до хворого – він зупиняється. Там в кімнаті лежить Антон Брукнер, занурений в подушку, його обличчя вузьке, погляд заціпенілий, непорушно напрямлений у стелю. Він посміхається, як той, який погоджується відмовитися від дорогих спогадів. Він не впізнає того, хто ввійшов. Гуго Вольф як Брукнер вибиває вказівним пальцем такт нечутної мелодії. Ритм його фіналу не завершений, в ньому ще слабко пульсує той самий, після його смерті, одразу ж після Бетховена, з певною владою природних подій характеру людини рушиться.
Рукописи тлумачили: Крістіна Кельті, Надія Тоненька.
Переклад з німецької: Крістіна Кельті
0 Comments:
Следующее Предыдущее Главная страница